К О Л І Ж А Н К А

Вже тумани конями розбіглися,

миють гриви білим молоком.

Десь у полі Осінь з Літом стрілися,

ділять щастя порівну, шматком.

Ділять долю. Ту, що загубилася,

заросла бур'Яном край доріг.

Ділять горе. Те, що вкорінилося,

реп'яшком вчепившись за поріг.

Постаріло Літо, притомилося,

пахне стиглим хлібом, полинòм.

Завстидалась Осінь, зашарілася,

розпустила коси бурштинòм.

Шиє жовтим хрестиком сорочку,

все чекає як підуть дощі...

І хустину, ту, що у торочках,

кутає туманами вночі.

Молиться і тулиться до Літечка.

Все мине. Мине, колись, біда.

І горить до Бога з воску свічечка...

 

Дихай, Осінь, ти ще молода...

Людмила Галінська

Казка

Він живе в старенькому обійсті,

на краєчку літніх, світлих мрій.

Там, де трави пахнуть шовковисті

і метеликів барвистих рій...

Він самотній трохи. Одинокий.

Не такий, як всі. Авжеж, -- дивак.

Чуб рудий. І погляд надглибокий.

Світлий. Добрий. Руки в мозолях...

Сушить квіти до гербарію старого,

любить сухоцвіт і деревій.

І букети все складає. Та для кого?

І всміхається. Очима. З- попід вій...

Він давно закоханий у панну.

У руду. З веснянками на носі.

А вона не знає, безталанна...

І куйовдить пишні мідні коси.

І не бачить тих страждань таємних,

поцілунків, що вітри розносять.

Він для неї зорі в нічку темну

палить серцем. І уваги просить.

А вона ніяк не помічає,

все дивує, хто фарбує листя

жовтим пензлем? Хто то докучає?

І дарує їй щодня намисто.

Він зітхає. Вірить, що знайдуться.

Хоч чекати іноді нестерпно.

Є надія, що вони колись зійдуться ---

 

пані Осінь... і шляхетний Серпень..

Людмила Галінська

Серпень. Мліють трави на осонні.

Ловить муха на фіранці тінь.

У степах, як буйногриві коні,

колоски гойдають височінь.

Пахне сіно і прив'яла м'ята,

пестить сонце соняхам чуби.

Яблука чекають свого свята,

щоб до церкви в кошику іти.

Серпень...

Ще сюркочуть коники  сюїту,

між житàми шурхає коса.

Хтось складає колискову літу...

До грушòк занадилась оса.

Тихий сум. І спека монотонна.

Припікає. Смажить серпень хліб.

Тільки мальва, як з картин мадонна,

пахне медом, загубивши німб.

Гріють бòки гарбузи пузаті,

чорнобривці серпню шиють стрій.

І космеї, вільні та кошлаті,

бережуть ключі од  літніх мрій.

Стигле сонце з бурштину і меду

щедро маже  дні у карамель.

Серпень... Серпень... Що там поперéду?

Літній спомин. Жовта акварель ..

Людмила Галінська

Серпень...

Вишуканий. Жовтий. Елегантний.

В ньому велич левів й королів.

Погляд щирий, теплий та пікантний,

мов чарівність літніх вечорів...

Статний красень. Із часів колишніх.

Карі очі ваблять, як магніт,

як достиглі в спеку чорні вишні

каламутять в серці спомин літ.

Він такий... Мабýть, з аристократів.

Хоч свободу любить більш за все.

З-поміж розкоші, мережив чи дукатів

вибирає вітер. Та й усе...

Любить поле. Жовте. Стигле. Вічне.

Шум трави та шепіт колосків.

В тій любові щось таки магічне

і прадавнє... Він -- душа хлібів.

Де шугають яструби нестримні,

між полями й небом є межа,

там колишні замки старовинні

стережуть секрети в вітражах.

Там живе володар поту й спеки,

що пече оладки та коржі.

І ладнає стрій старим лелекам,

спорядивши бузьок до рідні...

Колисає в люльках громовиці,

випускає, іноді, в поля...

Маже медом груші жовтолиці,

що сховались в зàспане гілля.

Він -- митець. Чіпляє позолоту

колоскам і соняхам в чуби.

Від душі ненàвидить болото,

сушить трави, ябка і гриби.

Пахне сіном, флоксами й рум'янком,

стиглим маком, кропом, полинòм...

Варить чай, і снідає вівсянку,

як нема, то пончики з пшоном.

Любить літо. Щиро і одвічно.

В'яже сукні з сонця та роси

для рудої діви. І щорічно

виглядає Осені сліди...

Він романтик. Трохи меланхолік.

Вірить в казку, як мале дитя.

Тягне літо до чужих кордонів...

Серпень... Серпень... Я навік твоя...

 

Людмила Галінська

Пішло дитинство і не повернулось,

Лише про себе згадку залишило.

Лиш на прощання в очі посміхнулось,

Сказало в слід мені: " Живи щасливо"!

"І згадуй коли тобі заманеться,"

- Воно щосили в голос прокричало.

"Ти виростиш і все колись минеться,"

й на горизонті десь його не стало.

Побігло воно босими ногами,

Не раз  синці на тілі набивало.

Пішло по стежці, тихими гаями

І ніби, його зовсім не бувало.

Таке цікаве й дуже чудернацьке,

Таке смішне і в той час дуже гарне.

Зростивши моє серденько юнацьке,

Було яскраве, коли навіть хмарне.

Забрало ігри і дитячі мрії

І іграшки десь добре заховало.

Віддало сподівання і надії:

"Ти зможеш все"- у відповідь сказало.

І так хотілося мені його догнати,

" Побудь ще трошки"- ласкаво попросити.

"Ще трішечки з тобой тут пограти",

а потім попрощатись й просто жити.

Де ти дівчатко з карими очима?

Таке маленьке, миле, темно-русе.

Вже пів життя пробігло за плечима.

Здаля кричало - " Вже не повернуся"!

І по стежині все життя іду,

Веде вона мене знову до гаю.

Дитинство тут зустріну, чи знайду?

Хоч теплим, добрим словом пригадаю.

 

Ольга Рута.

Пообіцяй...

Що ми з тобою зустрінемось,

Ти питимеш каву, я чай запашний.

Як рідні, так широко і мирно обійнемось...

Важливо це знати, бо час нелегкий.

Пообіцяй...

 

Пообіцяй...

Що ми з тобою зустрінемось

Ми будемо сміятися крізь сльози і сум.

Ми будемо вірними, добрими, сильними ..

Бо б'є трохи в серце від болю той струм...

 Пообіцяй...

© Сашура

📸 Микола Тимченко